Вероніку Черняхівську ще за життя називали щасливицею — вона була онукою корифея української сцени, драматурга Михайла Старицького, донькою знаної письменниці Людмили Старицької та професора медицини Олександра Черняхівського. У будинку цієї родини бували Леся Українка, Іван Франко, Михайло Грушевський, Микола Лисенко. Здавалось, щасливе дитинство, любов і увага знаменитих родичів і друзів заклали у Вероніці віру в гармонійність світу.
Вероніка вирізнялася талантом і красою, блискуче закінчила гімназію. У сімнадцять років вона закохалась у військового Костя Велігорського, однак їхню історію обірвала війна — Кость загинув на фронті. Його згадка залишилась для неї світлом на все життя.
У 1920 році Вероніка вступила до Інституту зовнішніх відносин, а вже наступного року спробувала почати нові стосунки — її другим чоловіком став поет Іван Євлашенко. Та цей шлюб приніс лише розчарування і біль, і Вероніка пішла від чоловіка, вважаючи, що не зможе бути щасливою з чужою для себе людиною.
Після кількох років вона супроводжувала батька у відрядженні до Берліна, де отримала освідчення від службовця Теодора Геккена — і через два роки погодилася на шлюб. Навчаючись у Берлінському університеті, опановувала мови та розширювала свої знання, але серце не давало спокою — Вероніка постійно турбувалася про рідних у Києві.
1929 року, повернувшись до України, вона опинилася під арештом, однак її швидко звільнили. Натомість батьків кинули за ґрати за вигаданою справою “Спілки визволення України” — на них чекали заслання і роки розлуки. Вероніка підтримувала їх листами, але не могла допомогти ні матері, ні важкохворому батькові, який не витримав потрясінь.
Вільно володіючи п’ятьма іноземними мовами, Вероніка перекладала видатні твори світової літератури, займалася поезією, перекладала медичні праці. Пізніше її доля поєдналася з математиком Миколою Ганжею. Але у січні 1938 року почалося нове випробування — її знову заарештували, звинувативши у шпигунстві на користь Німеччини. Після тортур у Лук’янівській тюрмі Вероніка збожеволіла — 21 вересня винесли вирок, наступного дня його виконали.
Батьків сповістили, що донька десять років проведе у таборах, і мати ще майже рік безрезультатно шукала її в Сибіру. Зрештою, Людмилу Старицьку у 1941-му теж заслали до Казахстану, де вона загинула в дорозі.
Вероніка залишила проникливі щоденники — у них весь біль покоління: “Як би я хотіла, щоб наш зболений крик долетів до тих щасливих, невідомих, щоб відчули вони, як мучимося ми…”
Залишити коментар