Коли іноземці запитують, чому значна кількість українців досі говорить російською, відповідь варто шукати у століттях цілеспрямованої русифікації. Хронологія подій від 1708 до 1990 року демонструє системне витіснення української мови, культури та національної пам’яті. І хоча коріння цих процесів сягає ще глибше, наведені факти показують масштаб і жорстокість дій, яких зазнала українська нація.
1708 року гетьманська столиця Батурин була знищена за наказом Петра І. Місто спалили, а всіх його мешканців – близько шести тисяч чоловіків, жінок і дітей – замордували з надзвичайною жорстокістю. Цей злочин став першим офіційно зафіксованим кроком цілеспрямованої політики розправи над українською автономією.
Починаючи з 1720 року, російська влада послідовно забороняла друк українських книжок. Петро І наказав не лише припинити видавництво нових україномовних видань у Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а й вимагав привести старі тексти у відповідність до російських зразків. Наступного року було запроваджено цензурування українських книг, а Чернігівську друкарню знищено.
У 1729 році цар Петро ІІ зобов’язав переписати всі державні документи з української на російську. Згодом у 1755, 1766, 1769 та 1775 роках Петербурзький синод повторно накладав обмеження на друкування українських книг. У 1764 році Катерина ІІ видала інструкцію про посилення русифікації не лише України, а й Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.
У 1769 році синод наказав вилучити в населення українські букварі та тексти українською мовою з церковних книг. А вже у 1786 році заборонили українські богослужіння, було запроваджено російську вимову церковнослов’янських текстів та обов’язковість використання російської мови в Київській академії.
Закриття Києво-Могилянської академії у 1817 році стало черговим ударом по українській освіті. У 1831 році царська влада скасувала Магдебурзьке право, що фактично знищило місцеве самоврядування та судочинство. У 1847 році Тараса Шевченка заарештували та відправили на заслання з повною забороною писати й малювати – фактично ізолювавши на десятиліття.
У другій половині XIX століття посилилися заборони. У 1862 році закрили українські недільні школи. 18 липня 1863 року Валуєвський циркуляр заборонив друкування українською мовою більшості книжок. У 1869 та 1886 роках чиновникам російського походження в Україні платили доплати за успіхи в русифікації.
18 травня 1876 року Олександр ІІ підписав таємний Ємський указ, який повністю заборонив ввезення українських книг, друк художніх творів і навіть тексти українських пісень під нотами. Заборонено було й роботу українського театру. 1881 року не дозволялося виголошувати проповіді українською, а у 1888 році Олександр ІІІ заборонив вживати українську в установах і навіть давати дітям українські імена.
1895 року було заборонено українські дитячі книги. На початку XX століття російська влада закривала українську пресу, конфісковувала літературу та переслідувала діячів культури. У 1908 році сенат проголосив культурну діяльність в Україні «шкідливою».
У 1914 році заборонили відзначати 100-річчя Шевченка та скасували українську пресу. В окупованій Галичині та Буковині запровадили заборону української мови і знищили товариства «Просвіта» та бібліотеку Наукового товариства ім. Шевченка. Тисячі українців депортували.
1921-1923 роки ознаменувалися голодом у степових регіонах, спричиненим політикою «воєнного комунізму», який забрав до півтора мільйона життів. У 1929-1930 роках почалися арешти діячів науки та культури, колективізація і розкуркулення з виселенням сотень тисяч українських родин.
У 1932-1933 роках більшовицький режим організував Голодомор, що забрав життя восьми мільйонів селян, після чого на спустошені землі масово переселяли росіян. 1934-1941 роки стали періодом нищення пам’яток і розстрілів української інтелігенції. У листопаді 1937 року на Соловках розстріляли десятки українських письменників та діячів культури.
З 1938 року російську мову запровадили як обов’язкову в усіх школах України. 1939-1941 роки були позначені масовими репресіями НКВС у західних областях. Після 1947 року тривали «чистки» кадрів, переслідування діячів культури та звинувачення у «буржуазному націоналізмі».
У 1950-х роках українців масово відправляли на освоєння цілинних земель у Сибір і Казахстан, а паралельно велися антирелігійні кампанії. У 1959 році КДБ агент убив Степана Бандеру. У 1960-х роках проходили закриті суди над політичними діячами, Академія наук України була підпорядкована Москві, тисячі людей зазнали арештів.
У 1970-80-х роках радянська влада впроваджувала нові заходи з посилення русифікації: арешти, репресії, заборони, ліквідація церковних структур і підтримка російської мови через доплати вчителям. 1984-1985 роки позначилися смертями українських дисидентів у таборах, зокрема Василя Стуса.
У 1989 році ЦК КПРС проголосив російську офіційною загальною мовою СРСР, а в 1990 році Верховна Рада СРСР надала їй статус офіційної на державному рівні.
Ці події демонструють, що протягом трьох століть українська мова та культура перебували під постійним тиском, а кожен крок до русифікації був частиною державної політики імперії та радянського режиму.
Залишити коментар