Історії радянської доби часто приховують несподівані та навіть шокуючі факти про взаємодію держави та релігії. У радянський час церква була не просто під наглядом — вона фактично контролювалася спецслужбами. Яскравий приклад цьому — висловлювання генерала КДБ Куроєдова, який свого часу очолював Раду у справах релігій.
Існує напівлегендарна історія: коли генерала Куроєдова, атеїста за переконаннями, спитали, як йому вдається керувати церковними ієрархами, він з усмішкою відповів: «Церквою керуємо ми, чекісти, а єпископи — це меблі, які ми пересуваємо, коли потрібно». Навіть патріарх Алексій Симанський, нащадок давнього роду Рюриковичів, за словами генерала, був лише «антикварними меблями» у цій схемі.
Підтвердження цьому — історичний факт: після смерті Сталіна патріарх Алексій у своєму зверненні назвав смерть диктатора «важким горем для Вітчизни» і дякував за «доброзичливе ставлення до церковних потреб». Такі заяви ілюструють, наскільки церковна верхівка була підпорядкована радянському режиму.
Не змінилася ситуація й пізніше. Після смерті Брежнєва патріарх Пімен розпорядився служити панахиди за вождем у всіх храмах Московського патріархату, під пильним контролем КДБ. Таким чином радянська влада тримала під контролем не лише політичне, а й духовне життя країни.
Шлях російської Церкви у ХХ столітті був складним і драматичним. Після короткого періоду свободи за Тимчасового уряду, більшовики взялися за «перебудову» церкви через розкол і жорсткі репресії. Однак і цього здалося мало. Згодом була реалізована більш витончена стратегія: зберегти зовнішню церковну оболонку, але підпорядкувати церкву КДБ. Підкуп, шантаж і провокації — ці інструменти дозволили радянській владі майже повністю контролювати священноначалля.
Саме так, як зізнавався генерал Куроєдов, у руках спецслужб церковні ієрархи перетворилися на «меблі», які можна пересунути чи замінити у потрібний момент. І, на жаль, ця практика залишила свій відбиток у церковному житті на багато десятиліть вперед.
Залишити коментар