Про всі народи колишнього СРСР існували анекдоти, але саме ті, що висміювали чукчів, були найпринизливішими. Їх створювали не спонтанно — ці жарти мали пропагандистське походження. Радянська система через них продовжувала політику приниження народу, який колись змусив Російську імперію визнати власну військову поразку.
Протягом 130 років московити намагалися підкорити чукчів, однак безуспішно. Російсько-чукотські війни тривали з 1641-го до 1778 року, і саме тоді вперше та востаннє імперія була змушена перейти до мирного договору й торгівлі. Жоден інший народ Сибіру не чинив такого запеклого опору.
Чукотські воїни неодноразово знищували російські експедиційні загони та руйнували фортеці, зведені загарбниками. До 1720 року єдиною нескореною територією в усьому Сибіру залишалася Чукотка.
Коли у XVII столітті російські козаки дісталися краю, вони прагнули зібрати ясак — хутрову данину. Але чукчі рішуче відмовилися платити й вступили у відкритий збройний опір. Перше велике зіткнення відбулося у 1641 році біля Колими, коли місцеві мешканці напали на загін збирачів ясака.
У 1649 році було засновано Анадирський острог — головну базу російського військового впливу. Звідси у XVIII столітті почалися масові експедиції для підкорення чукчів. Найвідомішими були походи Афанасія Шестакова та майора Дмитра Павлуцького — обидва загинули у бою. Російський флот також залучали до війни, однак без успіху.
Загарбники діяли жорстоко: палили стійбища, вбивали старійшин, знищували мирних жителів. Сотник Василь Шипіцин підступно запросив 12 чукотських старійшин на переговори й убив їх. У відповідь чукчі переходили до партизанських дій — нападали на обози, дрібні загони, виснажуючи ворога. Вони уникали відкритих битв, але завдавали значних втрат.
Витрати Російської імперії на утримання Анадирського острогу перевищили мільйон рублів, тоді як прибуток від ясака був мізерним. У підсумку імперія відмовилася від воєнної кампанії, визнавши неможливість перемогти народ, який боровся за власну землю.
У 1779 році Катерина II видала указ про «прийняття чукчів у підданство». Формально вони стали підданими імперії, але фактично зберегли самоврядування та незалежність, що тривала аж до радянських часів. Лише СРСР остаточно знищив їхню автономію, зруйнувавши мову, культуру, традиції, релігію та військовий дух.
Сьогодні чукчі залишаються одним із найменших народів Півночі — їх близько 15–16 тисяч. Активно чукотською мовою розмовляють лише 5–7 тисяч осіб, а більшість перейшла на російську. Їхнє традиційне життя пов’язане з оленярством: олень для них був їжею, транспортом, одягом і матеріалом для побутових речей. Відсутність централізованої влади колись робила їх непідкореними — навіть після миру кожна община могла самостійно відновити війну.
Чукчі вірять, що всі природні об’єкти мають дух. Шаман — центральна постать у їхній культурі — спілкується зі світом духів, лікує й провіщає майбутнє. Їхнє мистецтво різьблення по моржовому іклу внесене до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.
Проте сучасні чукчі залишаються серед найвразливіших народів до кліматичних змін. Тане вічна мерзлота, зникають пасовища для оленів, а розвиток промисловості на Чукотці загрожує остаточно знищити їхній спосіб життя. Саме тому боротьба за права корінних народів і збереження Арктики — це для них не просто питання культури, а питання виживання.
Залишити коментар