Сьогодні, 8 квітня, минає рівно 75 років з моменту проведення операції “Трійка” – масштабної акції радянських каральних органів з виселення українців до Сибіру. Репресивні практики Москви, що почалися ще у першій половині минулого століття, знаходять своє жахливе відображення і в сучасних подіях на окупованих територіях. Одним із символів тогочасного терору стала доля родини Дмитруків із села Цимбалівка, чиє життя було розбите депортаціями та розстрілами.
Сповідь Ольги Горяєвої (Дмитрук), яка пройшла через пекло дитячих колоній, прозвучала в етері Українського Радіо Хмельницького. Деталі цієї родинної драми оприлюднила Людмила Сологуб, завідувачка “Трудового архіву” Старосинявської громади.
Жінка, намагаючись отримати статус жертви політичних репресій, офіційно задокументувала шлях поневірянь своєї сім’ї, який розпочався ще у 1929 році.
“Хочу, щоб ви мені підтвердили моє перебування в Мінусійській дитячій колонії і признали мене як таку, що постраждала від політичних репресій. Ми з моїм батьком Дмитруком Миколаєм Федоровичем, 1888 року народження, жили в Україні в селі Цимбалівка, на той час, Остропільського району Хмельницької області. В 1929 році батька розкулачили. В 1930 році його арештували і вислали в Сибір. Він попав в Туруханськ. Нас дітей у батька було четверо: Міша 14 років, мені 10 років, Ананій два роки і Люда два місяці. Мачуха наша померла при пологах. Молодших дітей забрала сестра мачухи, а ми залишилися під наглядом батькового брата. В березні 1931 року прийшов наш голова сільської ради і сказав, що батько надіслав лист і просить відправити нас до нього в Сибір, в Туруханськ. Але це була неправда. Батько був в таборі і не було такого дозволу, щоб ми могли переписуватися. Нас зібрали, коли йшов новий обоз з розкуркуленими. І так почалися наші з Михайлом страждання і поневіряння”, — зазначила жінка у зверненні.
Архівістка Людмила Сологуб наголошує на болючих паралелях: історія Ольги Дмитрук майже ідентична долям сучасних українських дітей, яких Росія сьогодні примусово депортує зі своїх домівок.
Дорога до Сибіру в товарних вагонах стала справжнім випробуванням на виживання, де голод і смерть були постійними супутниками. Ольга згадувала, як люди вмирали прямо у потягах, а ті, хто вижив, змушені були просити милостиню на станціях. Кінцевою точкою стала станція Яя, де спецпоселенців зустріли бараки за колючим дротом, а дітей згодом розвезли по різних “прийомниках” Томська, назавжди розлучивши братів і сестер.
Ольгу відправили до Мінусінська зовсім одну, адже її брат Михайло зміг втекти під час етапування та повернутися на батьківщину. Дівчинка опинилася в установі на вулиці Гоголя, де її дитинство остаточно закінчилося.
Спогади жінки малюють контрастну картину: від проявів рідкісної людської доброти до нелюдської жорстокості системи.
Серед мороку репресій Ольга пам’ятала кухарку, яка рятувала її під час тифу, проте справжнім випробуванням стало перебування під керівництвом завідувачки Главацької. Ця жінка, відчуваючи патологічну ненависть до дітей “кулаків”, домоглася переведення вихованців до колонії, розташованої у приміщенні колишнього жіночого монастиря.
Там, за 12 кілометрів від Мінусінська, Ольга провела шість років, аж поки у 1937 році не отримала роботу на дріжджовому заводі. Здавалося, надія повернулася, коли батько, який став вільнонайманим працівником розплідника, нарешті знайшов доньку і забрав її до себе в Туруханськ.
Проте радянський терор не відпускав – у 1938 році Миколу Дмитрука заарештували вдруге. Його розстріляли 5 березня, залишивши дітей сиротами, які вкотре стали жертвами нещадної державної машини.
Залишити коментар