У одному з ліцеїв відбулася зустріч, під час якої школярам нагадали про силу духу та життєстійкість Лесі Українки. Її біографія стала прикладом того, як людина може творити й перемагати попри невиліковну хворобу та постійний біль.
Педагогиня розповіла дітям, що майбутня письменниця зіткнулася з хворобою ще у 10-річному віці. Попереду були десятки операцій, тривалі періоди, коли вона не могла ходити, а згодом – моменти, коли навіть пальці відмовлялися слухатися.
У найважчі дні Леся прив’язувала руку до подушки, щоб мати змогу писати. Саме в такі періоди народжувалися її найсильніші тексти – ті, які згодом визначили розвиток української літератури.
Кроки через біль
Під час зустрічі прозвучала історія з юності поетеси. Коли лікар запитав, що вона робитиме, якщо руки зовсім перестануть працювати, він очікував розпачу. Але почула іншу відповідь.
“Тоді я буду співати. Бо слово – в мене в душі”, – сказала тоді юна Леся.
Це відповідь людини, яка вже знала, що хвороба буде супроводжувати її все життя. Та попри це вона обрала боротьбу, творчість і шлях уперед.
Упродовж життя Леся Українка опанувала понад десять мов, перекладала Шекспіра та Байрона, багато подорожувала, виступала, підтримувала розвиток української культури. Її “Лісова пісня” була написана у час найгірших загострень хвороби.
Слова, що змінюють життя
Педагогиня поділилася й власним досвідом. У дитинстві її підтримали рядки Лесі Українки, які стали для багатьох українців символом сили:
“Так! я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні…”
Вона підкреслила, що незламний дух поетеси став дороговказом для наступних поколінь. Її тіло було слабким, але сила волі – непохитною, як сама Україна.
Завершуючи розповідь для школярів, педагогиня наголосила: коли хтось скаже “ти не зможеш” – варто згадати Лесю, її вибір жити й творити всупереч болю та обставинам.
Залишити коментар